Марічка Герасименко (mg_g) wrote,
Марічка Герасименко
mg_g

Як „прийшла до мене” одна стара українська традиція...

Не можу не відзначити одну важливу подію, яка сталася 1991-го, тобто рівно 15 років назад, і мала для мене досить серйозні світоглядні наслідки...
Був вечір 13-го... Василь пішов колядувати. Казав, що, може, зайдуть до нас увечері... Ми з мамою чекали...Вже минуло за північ... Мама була на кухні, шуміла вода. Я, напевно, заснула. Уві сні щось ніби гупало і чувся приглушений спів.
Гуп-гуп...
Чи вдома...
Чи вдома-вдома господар дому
Питаймо!
Бажаєм щастя, добра-здоров я
На многі літа!...
Гуп-гуп...
Чи вдома...
Чи вдома-вдома дружина його

Гукаймо!
Бажаєм щастя, добра-здоров я
У її домі!!...
Гуп-гуп...
Чи вдома...
Чи вдома-вдома
Родина його
Вітаймо!
Бажаєм щастя, добра-здоров я
На многі літа!...
Потім дзенькнув дзвінок. Я проснулась і відкрила двері. З тої хвилини, і до кінця усього дійства, може, від враження, від хвилювання, а, може, зпросоння, мене дрібно-дрібно трусило, ніби від холоду (так буває від раптового крижаного душу), навіть усміхатися було тяжко, обличчя ніби теж скувалося тим тотальним дрижанням...
Десь біля ліфту гучно прогудів ріг... Хлопці вже вертались, не дочекавшись „господарів”, а Василь наостанок дзенькнув.
Виявляється, за традицією, треба було гупати палицею у двері, а не дзвонити. От вони гупали, співали, а мені то все снилось...
Тарас Компаніченко, Береза (це була моя перша зустріч з „паном Тарасом”, як спочатку називав його Василь) підняв палицю, опустив з притиском і спитав:
І вперше питаємо: Колядувати чи відхід дасте?(Колядуйте)
І вдруге питаємо: Колядувати чи відхід дасте?(Та ж колядуйте)
І втретє питаємо: Колядувати чи відхід дасте?(Звісна річ, колядуйте!)
Товариство! Це було все страх як незвичайно!!! Я такого в житті не бачила!
Так, скажете, існує така давня українська традиція... Так, традиція. Але коли ця традиція приходить до вас серед ночі, як сніг на голову, коли в Києві таких традицій зроду-віку(перебільшення) не бачили (хлопчаки, звісно, ходили посівати чим прийдеться завжди)... Так от, коли ця „нетрадиційна” традиція приходить до вас вночі у поставі гарних молодих хлопців, у сардаках, в яких горять очі, які йдуть не гроші заробляти, не театральну виставу розігрувати, не „до секти” заманювати, а йдуть – з натхнення! – друзі мої дорогі! – така картина буде стояти вам перед очима, мабуть, все життя. І традиція ота, що прийшла до мене несподівано в оту староноворічну ніч з 13-го на 14-те, напевно, ніколи не буде здаватись мені архаїчною і застарілою – стільки сили було вкладено в неї хлопцями, і наскільки жива була вона тоді для них самих.
Йдем колядувати до Вашої хати
Щедрий вечор, добрий вечор!...
Ось і Василь зайшов, у кожусі, в кошлатій великій шапці, з торбою. У Василя була потрійна роль у ватазі. Він був Міхоношею, Васильком і Меланкою в одній особі. Тарас дістав бандуру, заспівав дивну і довгу пісню, натхненно, медитативно:
Славен єс, славен єси, Боже, по всьому світу!
Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску
Росте деревце тонке й високе,
Славен єс, славен єси, Боже, по всьому світу!
Тонке й високе, листям кудряве,
Листям кудряве, в корінь глибоке.
Славен єс, славен єси, Боже, по всьому світу!..
(Далі ще куплетів 20 дуже глибокого етичного змісту, із закликом до покаяння..., пізніше допишу.)
Тоді промовив про народження Христа і попросив в нас свічку, щоб запалити вогонь від світла їхньої зорі.
Нова радість стала,
Яка не бувала...
Це не був високохудожній спів, з відтінками, багатоголоссям..., співали в один голос, проте це було потужно, сильно!!!!! Зрозумійте мене правильно, будь ласка!
Потім слідував не зовсім традиційний, вигаданий (за словами Тараса) персонаж Корочун. Грав цю роль Роман Трохименко, хоча він боявся, як зізнавався потім, надто перевтілитись. Корочун, у довгому сардаку, як ворон, розставивши руки у сторони, став шуляти таємничими кроками по кімнаті, наближаючись до Зорі. Корочуна понищили замовлянням:
Корочуне, корочуне, наше сонце не гаси...
Корочун присів, накрившись „крилами”...
Пощезай же, Корочуне, пощезай, пощезай!..
Що він і зробив.
Вийшла Меланка.
Ой господаре, господарочку,
Пусти ж до хати Меланочку...

Василь в ролі Меланки був просто незрівнянний... Васильку мій дорогий, братику! Я дуже мало спілкувалася із тобою, про тебе загалом набагато більше знають твої знайомі, друзі, колеги, дружина, набагато більше, ніж знали про тебе ми з мамою. Але я люблю тебе!!! Я бачу тебе! Твої жести, твою усмішку! Я пам ятаю тебе! Ось ти незграбно губиш тарілку, смішно нахиляєшся, намагаючись підняти, розводиш руками, на лиці - незрівнянний недотеп, який не назвеш іронією чи награністю, він якийсь особливий, персонально твій! Як шкода, що, мабуть, не зможу відтворити словами те, що бачиться мені в уяві. Моя „вербальна відеокамера”, мабуть, не надто потужна і розвинена...
Далі йшов ліричний відступ з роздумами „Василька”, чи йому бай орати, чи йти змій-царя воювати. Чим закінчились його роздуми, буденним оранням чи геройськими подвигами, вже не пам ятаю...Скоріше за все він встиг зробити і те, і друге, бо посипалось щедрими жменями зерно по всій кімнаті:
Сієм, сієм, сієм-засіваєм,
Повнися, земле, врожаєм!
Благословіть Козу вести!(хай Бог благословляє)
Ми ж не самі йдем, ми козу ведем!...
Вискочила Коза, Віктор Шерстюк, у кожусі, з мордою кози на мішку, причепленому до розвилистої гілляки. Ох же ж і скакала!
Го-го-го коза!
Го-го сірая!
Го-го білая!
Го-го бистрая!...
Співали у скаженому темпі, ще й Тарас „заводив”, вистукуючи рукою по деці бандури!...
Козу підстрелили, тоді оживили, надувши жилу, і коза знову поскакала собі. Про все це, звісно, співалося...
Тоді пішли віншування, із дзвонами, власноручно відлитими татом Тараса, співробітником НДІ проблем лиття.
Потім ще довго сиділи, пили чай, розмовляли, Тарас співав і грав на старосвітській бандурі. Мені теж страшенно хотілось щось заспівати під гітару, але мій інструмент, на жаль, лежав, бідолашний, покалічений, з проламаною декою. Хлопці потім віднесли мою гітару до Миколи Будника, великого майстра старовинних українських інструментів, кобзаря-імпровізатора, людини надзвичайно скромної і доброї. Я тепер, беручи гітару, згадую, що друге життя їй дав Микола Будник, нині покійний, і знову згадую оту нічну новорічну коляду... Деякі фотографії, зроблені Звіздоношею Дмитром Клочком, я, з вашого дозволу, розміщу тут.
Підемо, підемо,
Вже пора і час.
Вернемось, вернемось
Через рік до вас.
Ідем, ідем од вас,
Бо вже на порі час,
Новий час.
Підемо, підемо...

28,43 КБ

      
Василь - Меланка.

49,35 КБ


Зліва - направо: Дмитро Клочко, Віктор Шерстюк, Роман Трохименко, Василь Герасименко, Тарас Компаніченко. (1991рік).
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments